після одної сумної розмови, актуальне
Я розумію, як усі вимотались. Зима, все сіре, два роки війни, стільки усього вже не повернеться ніколи...
Але є те, що не повернеться ніколи - і це добре. Залежність. Дурна довірливість. Невпевненість у тому, що ми можемо чинити спротив навалі. Впевненість у тому, що _не_ зможемо. Виснажлива тривога у очікуванні нападу.
І наші діти, які ніколи у житті більше не повірять тому, що народилися і живуть у країні, якої не існує.
Бо її ми робимо своїми руками. Хто як може. Кожен день, кожну хвилину. Будь ласка, пам'ятайте про це, і коли вам моторошно, або немає сил, або втома і відчай забирають рішучість - прийдіть по допомогу. Поруч з вами завжди є людина, що готова допомогти, тільки треба дати собі дозвіл попросити.

Як маленький приклад того, що я кажу правду:

Ось те, що роблять мої батьки (зацініть назву!)



Ось те, що роблять інші.



А оце - невеличка часточка того, що надіслали з Маріуполя і того, що зібрали на Херсонщині.





Це лише один день. Лише одне місто. Лише одна область. Лише одна, по саму стелю заповнена клунками, пакетами та усяким їншим добром кімната.
І ви хочете сказати, що ми не переможемо? Та ви подуріли, панове. Або дуже-дуже втомилися. Я знаю, я теж. Але армія, яку підтримує народ - непереможна. Країна, яку ми любимо всім серцем - непереможна. Правда, яку відстоюємо - незламна.

Все буде Україна. Тримайтеся.